Коли моя дружина сказала мені, що вагітна, я відчув напад нудоти, як це буває, коли шугонеш донизу на «американських гірках». Я був схвильований, так, але… о, Господи. Батьківство – це, все-таки, для батьків.

Отож я стою, витріщивши очі і обливаючись холодним потом, схожий на героя невдало намальованого коміксу, в повітрі довкола моєї голови рояться знаки питання, а я намагаюся підготувати себе до всеохопного піклування про ще одне, на додачу до мого кота, живе створіння і до повної відповідальності за нього. Я відповідаю за те, щоб ця маленька людська істота, коли виросте, не перетворилася на справжнє чудовисько. Якщо дитина виявиться нездатною і двох слів докупи зв'язати – моя вина. Якщо малюк не зможе знайти на карті Люксембург, я буду винен в тому, що не дав йому кращої освіти. Знадобиться лікарська допомога, і, звичайно, це теж на мою голову. Стільки можливостей зробити що-небудь не так!

Я пригадую той день, коли мій батько посадив мене і взявся незграбно розповідати про пташок і бджілок; це були, можливо, найбільш нестерпні та бентежні півгодини і в його, і в моєму житті. Я не можу вчинити так з іншою людиною.

Та можливо, я надто забігаю вперед. „Я з цим впораюсь, – кажу я собі, – я буду чудовим батьком. Моя дитина виросте всебічно розвиненою, освіченою, чесною, „громадянином світу”, і не буде ніяковіти за мене”.

А тоді я уявляю собі малюка, ще у затишку лона моєї дружини, як він раптом відкриває око, стривожений думкою, що зненацька прийшла йому в голову: „Що, коли мій тато не зможе з цим впоратись?”